Народився Сергій у сім'ї Леоніда та Тетяни Кушнірів. Змалку виховували батьки у синові доброту та порядність. Ще з дитячих років вирізнявся Сергійко своєю допитливістю та винахідливістю. Гарно та старанно навчався у Сумівській ЗОШ. Після закінчення школи у 2009 році вступив у Вінницький технічний університет, який закінчив з відзнакою.
По закінченню університету був призваний на строкову службу до лав ЗСУ. Навчаючись у м. Вінниці, зустрів свою долю – Катерину, яку полюбив усім серцем. Молоді люди одружилися, народився синочок Сашко, маленька копія свого батька. І все наче було б добре, якби на нашу землю не прийшла ця клята війна.
26 лютого 2022 року Сергій мобілізувався до ЗСУ. Служив разом з батьком пліч-о-пліч. Зі слів побратимів він був гарним воїном, здібним та відважним, за що 6 грудня 2022 року Указом Президента України був нагороджений медаллю "За мужність та відвагу».
Сергій понад усе мріяв повернутися додому з Перемогою, але 5 січня 2023 року внаслідок артилерійського обстрілу в місті Соледар Бахмутського району Донецької області наш Герой загинув під час виконання бойового завдання. Обірвалося молоде життя…
В па'мяті родичів, односельчан, друзів Сергій залишиться доброю і чуйною людиною, яка завжди прийде на допомогу усім, хто потребує. Вмів підтримати словом і ділом.
Поклик душі призвав його до боротьби за правду, свободу, незалежність своєї Батьківщини і через свій особистий подвиг він подарував нам віру й надію в нашу Перемогу. Ціною жертовності Сергій показав, що наш український дух є незламним, а народ – нескореним!
12 січня 2023 року всією громадою прощалися із героєм, патріотом України Сергієм Леонідовичем Кушнірем. Його смерть – не тільки біль родини - це біль усієї країни. Справжній патріот, вірний син України. Таким він назавжди залишиться у нашій пам’яті, а його ім’я навіки буде взірцем мужності, патріотизму та незламності. Поховали загиблого з усіма військовими почестями на місцевому кладовищі.
Не плачте, мамо, не плачте, тату...
Не плачте, мамо, не плачте, тату;
Не плач, мій сину, я в рай лечу...
А вранці - рано у рідну хату
Птахом прилину й прошепочу:
- Катрусю, рідна, прокинься, прошу!
Я в шибку стукав, а ти ще спиш...
Сашко наш плакав, щось, певно, снилось...
Ти злишся, мила? Чого мовчиш?!
Не злись, кохана, не плач так гірко,
Це біль страшенний, та він мине..
Тебе кохав я, моя ти зірко,
І те кохання було хмільне.
Не так хотів я, не це я мріяв!
В нас були плани, бо ми - сім'я.
Москаль проклятий кулями "сіяв"-
Гармата... Вибух... Й загинув я.
Тепер я маю огненні крила;
Я - Вічний воїн, ваш Захисник!
Та, жаль, що хата - темна могила,
І до такої зовсім не звик..
Я вас, рідненькі, самих не лишу,
Я завжди поруч, все біля вас.
І часом звістку з небес напишу,
Аби лиш вогник в душі не згас.
Всі називають мене Героєм:
Я рідну землю свою беріг;
Та чорний вОрон ще перед боєм
Кружляв у небі і впав до ніг.
Холодні сльози бігли струмками,
Перед очима - усе життя...
Я був в Сумівці тоді думками,
А в Соледарі - серцебиття.
Не плачте, мамо, не плачте, тату...
Я Ваш навіки дорослий син;
Я знов повернусь у рідну хату,
Але та зустріч - гіркий полин...
Наталя Ярмійчук-Запорожець
